[SL]

Деснянські справжні рибалки їдуть на Десну ні світ, ні зоря, ще коли на дворі ледь розвиднятись починає, а вже ж озерні рибалки не надто поспішають. Де ж це видано, щоб на озері світанок зустрічати? Засміють усі, затюкають. Ми приходимо на наше місце не раніше восьмої ранку. Пройшовши по піщаній дорозі останньої коропької вулиці, де хати стоять лише по ліву її сторону, а по праву – стиха шумит і пахне живицею сосновий ліс, за останньою хатою звернувши ліворуч, під гору, спускаємось по довгому пологому, теж піщаному схилу, до води. Сонце лише тільки піднялось над соснами, лише тільки освітило своїми променями поверхню озера, а сам високий пологий піщаний берег ще в густому вранішньому затінку від соснового бору. Нешироке і не надто довге Панське – озеро привітне і таке, що схиляє до відпочинку. Он там далі, в протилежному його кінці, – там пляж. Берег пляжу низесенький, рівнесенький, вкритий ніжною зеленою травичкою – подорожником, гусячою лапкою та споришем. Піщане дно повільно, дуже повільно, переходить у глибину – тут тільки і вчитись плавати, що ми час від часу і робимо. Але все ж таки потрібно вибирати: чи рибу ловити, чи купатись. На пляжі завжди чимало відпочиваючих, там шумно, гамірно та весело. Проте, всі це знають, риба любить тишу. Саме через це ми рибалимо тут, біля самісіньких хат.
Хтось хазяйновитий збудував прямо в озері місток – невеличкий дерев’яний майданчик на палях. На містку жінки мало не щодня перуть білизну. З берега на місток перекинуто дві дошки, по яким туди і можна потрапити. Глибина під містком може з метр, чи трохи більше. Нам зручно тут ловити: звідси можна далі закинути вудку, можна лягти на місток і, прикрившись долонями, роздивлятись озерне дно, рибок, що ховаються в затінку під містком, дивних жуків-плавунців, що вміють плавати у воді, – спостерігаючи таким чином цікаве підводне життя, ми знайомимось з ним не по книжкам.
Нам не вистачає тільки човна, та про це годі й мріяти, тому ми лише із заздрістю поглядаємо на дорослого рибалку, котрий інколи випливає половити на старій дубовій довбанці і під протилежним берегом тягає хіба ж таких, як у нас, пліток та окунів!

... Спина та шия вже добре відчувають на собі тепло сонячних променів. Легенький вітерець інколи збрижить поверхню води, погонить отару дрібненьких хвильок ї знову встановиться спокій. Білий поплавець із гусячого пера нерухомо стримить біля зеленого латаття. В’юнкий червоний черв’ячок марно мокне у воді, ніхто ще не спокусився його апетитним виглядом. Вже й рука стомилася вудку тримати, але кльову як не було, так і немає. Толя вже встиг витягти двох пліток і задоволений над міру, тихенько, немов про себе, примовляє:
– Так, давай-давай! Сміливіше, ну! Зараз ще й третя буде!
„Хоч би вже помовчав!” – мене це дратує, та я не озиваюсь, не проявляю вголос своїх заздрощів. Треба пошукати в іншому місці. Витягнувши вудку з води, я переходжу лівіше від Толі і закидаю на чисте місце, на пісочок. Глибина тут менша, ніж біля латаття, отож і наживка, і грузило лягають просто на дно. І поплавець вже не стримить, а просто лежить білою паличкою на поверхні води. Та то мене не бентежить. Колись один незнайомий мені дядько показав нам хитринку, на яку оце я й покладаю свої теперішні надії. Дозволивши поплавцеві якийсь час полежати нерухомо, трохи натягнувши волосінь між вудлищем та поплавцем, починаю легенько підсмикувати кінчиком вудки. Смик-смик..., смик-смик... Я знаю, від цього там, на пісочку, гачок із черв’ячком починає злегенька підстрибувати та опускатись на дно, дражнячи своїми рухами рибу.
Смик-... А поплавець у відповідь задріботів тоненько і зник під водою. Раз! І на протилежному кінці волосіні вже хтось чинить мені опір і гнеться кінчик вудлища, але куди йому проти мене! За якусь мить, майнувши в повітрі, широченька густірка потрапляє точнісінько у мою ліву долоню, котра сама собою опинилась в повітрі якраз у тому місці, де треба. Ач, яка! З мою долоню. В душі, від плеча до плеча, через серце, розквітла веселка. Куди й поділись сум та печаль. І я вже з рибою! Одразу повірилось: діло буде!
Швиденько почепивши нового черв’ячка, знову закидаю на те ж саме місце. Смик-смик... Є! Друга густірка слідом за першою мандрує в полотняну торбинку. І третя! А Толя тим часом вже четверту пліточку витягає з води.
Весело, коли клює. Та це буває, коли пошукаєш, подумаєш, спробуєш то одне, то інше. Перестало клювати на одному місці – потрібно шукати де-інде. Розбіглись густірки, скільки не смикай, не піддражнюй, – не тоне більше поплавець. Там, під водою, теж не дурні, кому охота в торбинку?
Добре, спробую ще раз у лататті, але тепер на п’явку. Опустивши на волосіні поплавець, аби зменшити глибину, почепивши на гачок вертку наживку, прицілившись, відправляю її прямо в невелике віконце чистої води між лататтям. Зтиха булькнуло об воду грузило, потягнувши за собою на глибину гачок, безшумно ліг на воду гусячий поплавець і за мить встав у воді, немов солдат на чатах.
Така краса навколо! Зелене латаття, зелені верби, луг зелений, але все – у своїх відтінках; блакитна від високого синього неба вода і в блакитному вікні між лататтям – мій білий гусячий поплавець. А поряд – дві білі лілеї, трохи далі – жовті глечики. Пахне озером – молодою кашкою лепехи, вербою, водою, рибою, першими луговими квітами, – пахне так знайомо, рідно, пахне простим, неусвідомленим ще, дитячим щастям.
Нагорі, на сосновому узліссі, дятел торохкотить, немов із кулемета, дзвінко-дзвінко, аж луна розлягається довкола. І іволга... „Фіу-ліу-фіу!” – ніжний, чистий, аж прозорий, ніким не перевершений посвист лунає над водою: лише з одного рядка складається ця пісня, а скільки в ній краси та мелодійності! Вона десь зовсім поруч, – ага, он на тій вербі, – трохи більша від шпака, з витонченими рисами, вся золотисто-жовта, з чорними оксамитовими крилами: справжня королівна пташиного царства.
„Фіу-ліу-фю!” – і сосновий ліс на узвишші, озеро під горою: видовжене, поросле по одному берегу стрункими вербами, з чистою прозорою водою, із синім небом та білими хмаринками в тій воді; гаряче літнє сонечко напекло, а легенький вітерець доносить аж сюди, до води, запах соснової хвої; віддалений гамір і плескіт – на тому кінці озера десятки молодих засмаглих тіл збурюють воду, і над усим цим раєм розсипається лункий барабан дятла та посвист іволги...
– Дивись! – голос Толі повертає мене до тями. Мого поплавця не видно і вільний залишок волосіні зповзає з латаття в воду. Рука сама собою звично робить різкий рух вгору – є! Волосінь ріже воду спочатку в один бік, потім – в другий. Все ясно – окунь на гачку. Трохи заплутався в лататті, та обійшлося – за мить уже вискочив із води і, повиснувши на волосіні, завмер у повітрі із загнутим набік хвостом.
Красивий розбишака: міцне тіло з високим колючим плавцем на темній спині, такі ж темні смуги на боках, біле пузце з яскраво-червоними плавцями та хвостом, великий сухий рот із розчепіреними зябрами, очі з жовтим обідком, – спіймати б з десяток таких красенів!
Окунь переселяється в мою торбину і знову поплавець стримить посеред вікна. Тепер вже вся моя увага зосереджена лише на ньому. Побувши якусь хвилину нерухомо, поплавець раптом занурюється так, що на поверхні залишається тільки сама біла верхівочка його, і починає рухатись вбік, до краю вікна. „ Повело!” – підсічка в протилежний напрямку руху поплавця бік, – і знову на другому кінці жилки виникає той самий жаданий опір. Там, у воді, черговий окунь відчайдушно змагається зі мною, але все ж таки програє боротьбу і невдовзі складає компанію своєму родичеві.
Рибальське щастя – швидкоплинна річ. Клювало, клювало і раптом немов відрізало. Куди не закину вудку – не бере. І в півводи не бере, і з дна не бере, і на пісочку, і поміж латаття. Ми з Толею із власного досвіду знаємо – потрібно шукати. Тож я вирішую спробувати половити не з містка, а он там, під вербами, де на воді від них ще лежить густа тінь. Перейшовши з містка на берег, закасавши вище колін штани та забрівши у воду, закидаю вудку зі свіжою п’явкою аж за смугу латаття.
Поплавець стримить без жодних ознак життя вже досить довго, а кльову так і немає. Раз по раз перекидаючи вудку на нове місце, я намагаюсь знайти місцину під водою, де стоїть риба, але поки що марно. Нарешті, хоча мені і жаль це робити, знімаю з гачка майже неушкоджену п’явку і відпускаю у воду – нехай живе, а сам, діставши з кишені шматок хліба, готую з нього кульку – може хоч на хліб мені повезе. І дійсно, поплавець заворушився, навіть трішки притонув – давай! Не витримавши напруги очікування, я підсікаю – нічого... Зарано. Ех, завжди так. Скільки разів я клявся собі бути витриманим, але ж знову поспішив. Гарячково готую нову кульку і невдовзі поплавець встає на чатах на тому ж місці. Якийсь час стоїть нерухомо, а потім поволі починає занурюватись у воду і коли на поверхні залишається тільки його кінчик, я рвучко підсікаю. Таки є! Плітка, трохи більша від моєї долоні, вилітає з води і я встигаю переправити її на берег, перш, ніж вона відчіпляється з гачка. Швидше до неї: бовть! бовть! – забувши про обережність і тишу вискакую із води і хапаю здобич вже на шляху до порятунку.
– Скільки в тебе? – запитую у Толі.
– Сім. А в тебе?
У мене шість і через це мені трохи досадно.
В нашому майже щоденному змаганні ми по черзі буваємо переможцями, але кожному хочеться, аби це було якнайчастіше.
Знову не ворухнеться мій поплавець, лише південний вітер, що гонить дрібну хвильку вздовж озера, зносить його під латаття і час від часу доводиться перекидати вудку. Але варто мені було один раз не зробити цього вчасно і ось, маєш, – я хочу витягнути вудку, та мені це не вдається, – гачок зачепився за стебло латаття. Я намагаюсь звільнити його від зачепу, смикаючи вудку на всі боки, – марно. Доводиться перейти ближче до берега і, перебираючи руками по вудлищу, дістатись самої волосіні. Вхопившись за неї пальцями, починаю обережно тягнути на себе в слабкій надії хоч таким чином вивільнити снасть. Волосінь натягується все дужче, починає різати пальці, ось вона вже як струна: ну, пан, або пропав!
Бринь! І в руці я тримаю лише її половину, а решта – з гачком, грузилом та поплавцем так і залишилась у воді, навіть на поверхні не видно гусячого пера, заплуталось десь під водою. Ех! Так раптово скінчилась сьогодні моя риболовля... Ну чому було не взяти з собою ще одну вудку? От так завжди: варто полінуватись і рибальська доля карає тебе за це в найбільш непідходящий момент.
Мені залишається лише втішати себе тим, що сьогоднішнього улову вистачить хоча б на одну сковороду. Бо сковорода – то чи не головне мірило нашого рибальського успіху.
– Ну, як справи, рибалко? – запитує баба Палажка, наша сусідка, самотня удова, котра знаменита тим, що в безвиході навчилась вправлятися з пилкою, молотком та цвяхами не гірше від будь-якого чоловіка.
– Та-а... не дуже.
– На сковороду хоч спіймав?
– На сковороду спіймав.
– Так чого ж тобі ще треба? Холодцю поїсте.
Холодець! О-о-о! Це не те, що ви думаєте! Це така літня прохолодна страва, щось схоже на пісний борщ, приготована на квасі з березового соку, з смаженою соломкою картоплею, свіжим огірком, покришеним листям салату, зеленою цибулькою, подрібненим яйцем та сметаною і з смаженою рибою вприкуску.
Настояний кілька годин в погребі холодець – то майже свято.
Вечеряючи з батьками холодцем із ще теплою смаженою рибою власного улову, із запашним сірим коропським хлібом, я скрушно переповідаю про свою невдачу, але потроху ця гіркота відсупає перед насолодою від страви. І хоч мама постійно робить мені зауваження, що я сьорбаю надто голосно, але я не можу втриматись, бо коли голосно присьорбувати, то тоді і без того смачний холодець видається мені ще кращим. Куснув риби, куснув хліба і одразу ж слідом – з присьорбом ложку холодцю на різкому кислому холодному березовому квасі. Смакота!