[SL]

Панське. Рибальська школа.

Влітку у хлоп’ячому світі багато розваг. Можна, розділившись нашою вуличною ватагою на два загони, пограти у війну, можна, запустивши в небо повітряного змія, засилати до нього „листівки” – клаптики паперу із отвором посередині, які по нитці, що на ній тримається змій, із попутним вітерцем аж фуркотять до свого адресата.
Можна постріляти з лука, зробленого своїми руками із міцної гілки в’яза або дуба, чи позмагатись хто далі пожбурить за допомогою пращі камінець або зелене, нестигле ще, яблуко.
Можна збудувати з лозових гілок курінь, наносити туди сіна і просто байдикувати, лежачи на сіні, та насолоджуючись перебуванням у власноруч збудованому житлі.
Та хіба ж тільки це? У мене й пальців на руках не вистачить, аби перелічити всі наші розваги. Що там і казати – літо гарна пора.
Але найдужче влітку я полюбляю рибалити. Мама каже, що це я вдався у свого прадіда, а її діда – Івана Григоровича Солодкого, бо той, царство йому небесне, таким вже затятим рибалкою був, що не приведи, Господи. Як став він зовсім старим, то син, моєї бабусі Ганни брат, забрав його до себе, аж в Манчжурію, де служив начальником залізничної станції Отпор. Проте прадід довго там витримати не зміг і наполігши на своєму, залишивши в Манчжурії навіть свою дружину – бабцю Онисю, примудрився таки повернутись назад, у Короп.
„– Нема мені чого там робити, – відповідав він на здивовані запитання рідних та знайомих. – Ловиться казна-що, а не риба, отакі-от, – показував на палець, – бобирці”. Тож і залишився жити в доччиній сім’Ї. Взимку шевцював, допомагав приглядати за дітьми, своїми онуками, бо було їх аж восьмеро, а навесні, ледь тільки Десна вбиралась після повені в береги і по лугові можна було пройти, прадід, незважаючи на свій вельми вже поважний вік – більше восьмидесяти років мав на той час, – брав вудки, казанок, сіль, кілька фунтів сала в кошик, кошика чіпляв до вудок, вудки на плече, – і гайда на все літо, аж до Покрови, на Десну, і не кудись близенько, а за хутір Становий, під Змітнів, за добрих двадцять п’ять верстов. Будував там курінь і жив: ловив рибу та міняв на неї у змітнівчан з протилежного берега Десни продукти – хліб, яйця, молоко.
Там і смерть свою зустрів. Знайшли його змітнівчани вже неживого: сидів у своїй гатці, опустивши босі ноги у воду, неначе задрімав.
Кожного разу, розповідаючи мені про прадіда, мама, мабуть, сподівається, що доля його мене нажахає і я більше не буду щодня пропадати з вудкою біля води.
Але у батька, котрий так само, як і я, час від часу чує цю історію, своя думка.
– Ото козацька смерть! – одказує він, якщо не з заздрістю, то з захватом і тим самим нанівець рушить мамині плани. Та й мама, коли розповідає про свого діда, то, сама того не бажаючи, говорить про нього з погано прихованою гордістю.
Жаль, помер мій прадід Іван Григорович, а то ми з ним половили б рибки! І не де небудь, а на Десні, під Змітневим.

Та все ж є в мене незмінний напарник – мій двоюрідний брат Толя. Ми з ним майже ровесники і разом вивчаємо всі тонкощі рибальської науки: коли самотужки, коли щось піддивившись у інших рибалок, коли – поділившись досвідом з кимось із ровесників. То тільки на перший погляд здається, що все просто: прийшов до води, вудку закинув і одразу ж рибку спіймав. Ту вудку ще зробити треба. Знамениті рибалки, такі, як наш дядько – Іван Трифонович, ті ловлять, звісно, на бамбукові вудки – довгі, легенькі, дуже міцні, до того ж – розкладні. Та де ж їх у нас дістанеш? Таке можна купити лише за великі гроші, десь у Києві, та й то, кажуть, „по блату”. Тому ми ловимо на березові вудки. Ну то й що, що вони не такі зручні і важкуваті? На них у нас всі ловлять. Дехто, правда, як от мій дід, ловлять на ліщинові – вони легші й довші від березових, проте велику рибу на таку вудку не витягнеш, а ми з Толею переконані, що скоро – ось-ось, не сьогодні, так завтра, якраз велика риба комусь із нас обов’язково клюне. Краще, звісно, коли б мені...
Але навіть після того, як навчишся сам лаштувати вудку, рибальська наука не закінчується, а лише тільки починається. От, приміром, на яку наживку краще рибу ловити, га? Отож бо.
Найпростіше – взяти з дому окрайчик хліба. Скачав між великим та вказівним пальцями маленьку кульку і можна вже її чіпляти на гачок. Повезе – клюне плітка.
Якщо ж хочеш спіймати окуня чи густірку, тоді потрібно накопати черв’яків. Найсмачніші (звісно для риби, а не для рибалок) черв’яки живуть в купі перегною, що її дід ретельно викладає та підправляє вилами в саду. Вони червонуваті на колір, трохи смугасті і дуже верткі. А ще, не гірші від них, – лугові, яких можна знайти в сирому луговому дерні, серед коріння трави. Ці на колір темно-сизі, немов грозова хмара, трохи пласкі на кінцях і дуже міцні, мускулясті. „Сам би з’їв” – любовно поглядаючи на такого черв’яка, жартує Толя.
А от червонопірку найкраще ловити на коника, скачка, як у нас на них кажуть. Коники підростають десь ближче до середини літа і спіймати їх рукою не так вже й просто. Спочатку вчишся скачків ловити, а потім рибу на них. Зате ж цікаво як! Прийшов на озеро з однією лише вудкою, наловив на березі коників-скачків, а далі вже, якщо повезе, то й з рибою будеш.
Та й це ж ще далеко не всі наживки. Навесні, тільки-но почне підніматись на поверхню озера латаття, на мілководді з’являються ручайники-жучки. Подивишся уважно на озерне дно біля самого берега – лежить собі на пісочку шматочок палички, ледь довший від половини сірника. Придивишся уважніше – та він же... рухається! Оце і є жучок-ручайник, така собі личинка, черв’ячок із шістьма ніжками, котрий спорудив собі хатку-трубочку, використавши всілякі дрібні гілочки, різне сміття, і ховається в ній. Нема небезпеки – висувається зі своєї хованки майже наполовину і, перебираючи по дну ніжками, мандрує в пошуках їжі. Така смачна для риби наживка! На неї клюне будь-яка риба – хоч плітка, хоч окунь, навіть обережна червонопірка.
Як поверхня озера вкриється молодим зеленим лататтям, тоді приходить пора ловити рибу на маленьку червону п’явку. Потрібно лише забрести в воду, де не глибоко, але багато латаття і, перевертаючи його, знайти два листки, що злиплись між собою – там обов’язково між ними знайдеться коротенький плаский червоний черв’ячок і часто не один, а два чи три. Оце і є та червона п’явка, що вважається найкращою наживкою для окуня. Варто лише знайти її між лататтям, почепити на гачок та закинути вудку – жоден окунь не пропустить нагоди поласувати цією смакотою. Потрібно взяти з дому маленьку скляну баночку з-під гірчиці, набрати в неї трохи води та наловити п’явок і це вже буде гарантія, що без риби ви не залишитесь. Буде в вас півдесятка п’явок – вважайте, що у вас десять окунів. А якщо назбираєте десяток п’явок – самі рахуйте скільки буде у вас риби.
Отам десь у серпні, серед схожого на бабин столітник різаку, що маленьким колючим кущиком з оголеними корінцями живе на поверхні води, можна знайти личинку бабки. Вона й схожа на бабку-коромисло, тільки без великих прозорих крилець і довгого хвоста. Бабка – це... о-о-о! Це така наживка, на яку ловляться тільки великі окуні на найглибших місцях! От жаль тільки, що різак по-під берегом майже не росте, а все десь там, на глибині, за смугою латаття. Та тільки спробуй туди дістанься! Воно чомусь завжди так: аби велику рибу спіймати – треба ого як поморочитись, та й то ще невідомо, що з того вийде.
Я ще забув сказати, що й на муху можна ловити і навіть на закориша. Не знаєте, що воно таке? Ну от, а ще рибу ловити збираєтесь...
Ловите ви, наприклад, на Панському, чи на Ставу, а там же поряд сосновий ліс, за якихось сорок чи п’ятдесят метрів, варто лише на гору піднятись. Ловите ви, а вона, ну, риба тобто, не клює і все тут. Ви вже й на хліб пробували, і на гнойового черв’яка вудку закидали, і скачка їй пропонували – нема діла, хоч ти плач! Отоді йдіть до лісу, швиденько знаходьте чи спиляну недавно лісником суху сосну, чи хоча б торішній сосновий пеньок, відлущуйте товсту кору і ось! – бачите, – вся поверхня колоди чи пня порита-погризена, просто змережана, неширокими канавками, забитими коричневато-червоною трухою. Так оце в ній і шукайте пласких жовтувато-біленьких хробачків – личинок короїда, закоришів. Знайдете і можете бути певні, що це гарна наживка. Дуже вже до неї риба ласа! Вам тепер точно повезе.
І це ще не все. У озері водиться така собі маленька рибка, горкушка зветься. Виростає вона завдовжки хіба що з сірник. Може хтозна скільки вже горкушка та живе, – а все одно, як сірник. Подивишся – рибка, як рибка, неначе пліточка, чи білий карасик, от тільки ростом не вийшла. Зате вона – найперший живець. І велика щука, і горбатий окунь тільки того й чекають, аби вхопити горкушку, мабуть, дуже вже вона їм смакує. Правда, перш ніж ловити на неї окуня, потрібно спочатку саму горкушку спіймати.
Он скільки всього потрібно знати та вміти рибалці, не така це проста справа, як видається на перший погляд.
А прикмети рибальські! Це ж ціла наука: вставши вранці, перед тим, як іти до озера з вудкою, потрібно туди-сюди поглянути, послинивши вказівного пальця та піднявши догори, визначити з якого боку вітер дме і одразу ж сказати – буде діло, чи не буде. Коли на дворі сонечко і немає вітру – обов’язково клюватиме. І коли вітер з півдня дме, чи з заходу – теж добре. А вже коли зі сходу – навряд чи. А з півночі – можна і не ходити взагалі. Або надходить хмара грозова і жінки наші, мама з бабою, переполошились, білизну починають знімати, а тут ти, побачивши, що ластівки літають собі у височині, прямо на тлі тої хмари, спокійно так кажеш:
– Та не бігайте ви! Дощу не буде, вітром перенесе, бачите ж – зі сходу йде.
І дійсно, через якихось там хвилин двадцять чорна та хмара розсмокчеться сама собою, перетворившись у суцільну сіру пелену, хіба що кілька краплин з неї впаде на землю, а мама скаже:
– Ти бачиш, який рибалка у нас. Ну прямісінько тобі дід Солодкий!
Або ж навпаки, сонце світить, але посеред дня раптом півні заспівають, парко у повітрі стане і ластівки вже понад самісінькою дорогою носяться – то вже відомо, що надвечір дощу потрібно чекати.
А як на озері в такий час ловиш та ще й побачиш, що біла лілея квітку свою закрила – змотуй мерщій вудки, аби додому встигнути, бо ота хмара, з заходу, точно проллється дощем.
Я ж вам кажу – тут ціла наука!
Майже щодня ми з Толею рибалимо на Панському. На Десні – лише з батьком, бо то надто серйозна справа. Панське ж – це, можна сказати, домашнє озеро. Людські обійстя городами збігають до самої води. Луг, отой безмежний, з безліччю відтінків зеленого, простір, починається на протилежній стороні озера, одразу за смугою прибережної лепехи і тягнеться ген-ген до самого виднокола, весь помережаний купками дерев, кущів, западинками озер з білими плямами гусячих та качиних виводків і коричневими – корів, що пасуться в чередах за Плавучим мостом.