Я не пам'ятаю коли, за прожиті
33 роки, вмерла перша частинка моєї душі. Чи була то людська байдужість
або дурість, близько прийняті до серця, чи звичайне для людини усвідомлення
реального світу з його невблаганною правдою буття... Хто знає... Погане,
кажуть, забувається...
Але я дуже добре пам'ятаю
коли від людської дурості і безмежного нехлюйства померла добра чверть
моєї душі... Померло в ній очікування чуда, вмерла дитяча казка. Років
десять я думав, що це нормально, однак, чим довше людина живе, тим глибше
переосмислює пережите, і пробуджуються з нівідкіль здавалося б давно забуті
почуття та втрачені образи.
І спливають із пам'яті
душі частинки позабутих снів і яві, і бунтує душа, і вимагає свого, і нестерпне
почуття необоротності часу штовхає людину на вчинки всупереч заборонам,
усупереч загальній думці і, мабуть, здоровому глузду... Проте кожний, право,
має право на те, що з ліва і те, що з права... І я вважаю, що кожна
людина вправі за СВОЇМ розсудом розпоряджатися СВОЇМ буттям, якщо не завдає
цим шкоди навколишньому світу.
Іванків, Горностайпіль,
Губін , Страхолісся... Ямпіль, Медвін, Видумка, Опачичі, Оташев, Біла Пристань...
Сорокошичі, Вершина, Теремці...
І засурмив третій
Ангел, і розверзлися небеса, і впала на землю зірка, і було ім'я тій зірці
- Полин... І чорне буття людської дурості отруїло повітря, землю і води,
впало чорною заволокою на чарівне Полісся... Почорніла і висохла найкраща
частина моєї і твоєї душі...
А на Білій Пристані
так само, як і раніше, сосни і берізки милуються на себе в тихі вири,
так само скидають листя і хвою на прибережний жовтий пісок, і встелено
сосновими шишками тепле мілководдя ріки, що зветься Прип'ять, сумної,
але все такої ж спокійної і величної, як колись. Так само гуляють
і хлюпаються на тихих плесах норовливі рибини, а в плавнях і очеретах,
на островах і в надбережних кручах виводять своїх пташенят пернаті батьки.
Кружляють ластівки в синьому небі, п'є воду, хитро озираючись, рудий лис.
Життя тут не закінчилося, життя тут продовжується, лише для людини, на
кару за вдіяне, це місце недоступно, й ім'я йому - ЗОНА.
Одні робили, що заманеться,
інші мовчали... ЯК НЕРОЗУМНО МИ ПОКАРАЛИ САМИХ СЕБЕ!
Через довгі десять
років я знову увійшов у гирло Прип'яті... Я порушив ЗАБОРОНУ, але Я НЕ
МІГ сюди не повернутися! Мій човен розсікав і пінив водяне плесо, здіймалися
сонячною веселкою яскраві бризки, тріпав шевелюру, граючись, вітер, співав
забуту, горду пісню прикутий до човна двигун, і розступилася в душі ЧОРНОТА.
Я вирвався на волю з задушливого, химерного, не мого світу. Дзвеніла від
щастя кожна моя клітинка, кожна струна душі моєї верещала від радощів!
Вітали безлюдні береги мене далеким відлунням, надили безмежною таємницею
глибокі чорториї, шепотіли, схилившись до води, про своє щось берізки...
І зупинили мене стражі
тих врат, і говорив я з ними, і зрозуміли вони чистоту моєї душі та помислів,
тому, що вони теж люди, і відпустили вони мене з Богом, на ВОЛЮ...
Чи варто жить на світі без
натхнення і свободи... Одна нудьга і спалення років, що дарить доля...
І я сплачу за НИХ потрійну ціну... Здоров'ям чи, грошима... Лише зніміть
ту КЛЯТУ ЗАБОРОНУ і ДАЙТЕ ПРЕЙСКУРАНТ! …Життя мого НЕЗВАНІ ОХОРОНЦІ…