Весною бурхлива і непередбачувана,  як та несамовита дівчина, біжить щодуху до свого парубка-Дніпра на побачення, лише розвіваються між верб переплутані русі коси. І не доведи Боже ставити їй перепони – змете все на своєму шляху.  І у тому стрімкому бажанні  зійтись у весняній круговерті з Дніпром не вдержать її береги, ні люди, ані сам Господь Бог!
        А як прийде пора, вийде враз з берегів, розіллється під теплим сонечком аж до самого обрію. Прибере, як добра господиня, і в хаті і на дворі, змиє з берегів своїх непотріб, напоїть свіжою водою лугові трави та верби, даруючи нове життя і рибам, і птицям, і людям…

        Зазеленіє верболозом та заквітне духмяною м’ятою у своїй красі - то вже й літо на дворі. Вбереться Десна, як молода жінка, у сорочку-вишиванку, заплете поволі русу косу, вплітаючи в неї замріяні зорі та білі лілеї з притихлих стариць. Де й дінеться той норов дівочий…
        Загойдає у колисанці, наче немовля своє і вас, і всіх інших, хто народився з весною в її обіймах. Ледь чутно заспіває ласкавих пісень, заманить, як мавка, до себе та й не відпустить до ранку, затьмаривши розум нічним шепотінням в копиці духмяного сіна…
Пригорнувшись до грудей чоловіка свого Дніпра, прилащиться, тепла й чарівна, і підуть вони так удвох, обійнявшись, до самого синього моря…

        А як задують вітри, пожовкнуть трави і стихнуть веселі коники на спустілих берегах, - як засумує  Десна, заплаче рясними дощами по дорослим діточкам своїм, що одлинули від матері у великий світ – то вже й осінь прийде…
        Втратять барви від туманів і засіріють у холодних водах бабусиною підсліпкуватою добротою колись сині очі... Обсиплеться листя з дерев в її змерзлі долоні і попливе собі поволі, як далека вісточка, до стомленого Дніпра…

        В одну ніч посивіють разом Десна і Дніпро, та й стихнуть під білим простирадлом, закуті в льодяній труні і обійнявшись навіки, до наступної весни…